The Scent of a City: Notes from Lviv

English
Lviv smells like stories whispered in old stairwells, like candle smoke in quiet churches, like coffee simmering on hot sand. I arrived in this city not just as a visitor, but as someone listening—to cobblestones underfoot, to the way a bakery smells when it rains, to the perfume of lilacs drifting over rooftops shaped by centuries of change.

This city once belonged to the Kingdom of Galicia–Volhynia, then to Poland, then to the Austro-Hungarian Empire. It’s called Lwów in Polish, Lemberg in German, Leopolis in Latin. Each layer left its trace: in architecture, language—and scent.

There’s a particular kind of fragrance here that blends the sacred and the sensual. In the morning, it’s fresh bread and sun-warmed stone. By afternoon, it becomes beeswax, tobacco, ink, roasted apples. The churches exhale frankincense and dust; the cafés—cinnamon and chocolate.

Lviv’s coffee culture began under the Habsburgs. In fact, the city claims one of the first coffeehouses in Europe—founded by a Ukrainian soldier turned Ottoman captive, who returned from Constantinople with beans and boldness. I think of him when I sip the thick, tar-like brew in Virmenka, a bohemian hideaway since Soviet times.

In one hidden courtyard, I found an old apothecary still lined with amber bottles. Dried herbs hung from the beams—wormwood, chamomile, mint—and when I leaned close, I caught a scent that reminded me of my great-grandmother Asya’s cupboard. The same soft blend of lavender and cocoa powder. Asya spoke of Lviv as a city of roses and books, and finding echoes of her scents here made me feel at peace.

Sometimes I think cities wear perfume just like people do. Lviv’s scent still clings to my scarf. I remember walking into Saint Andrew’s Cathedral at dusk as mass began, the incense and Madonna lilies settling over me like a veil. Even now, far from the city, I can imagine all the nuances of that fragrance, as if it’s still floating around me.

In a time of war, beauty becomes a quiet kind of resistance. Lviv continues to enchant—not by ignoring reality, but by reminding us what’s worth holding onto.

Its scent is memory. And memory, too, is a form of survival.

Українська

Львів пахне історіями, прошептаними в старих під’їздах, димом свічок у тихих храмах, кавою, що повільно вариться на гарячому піску. Я приїхала до цього міста не просто як гість, а як слухачка — до звуку бруківки під ногами, до запаху пекарні під час дощу, до аромату бузку, що пливе над дахами, сформованими століттями змін.

Це місто колись належало до Галицько-Волинського князівства, потім — Польщі, згодом — Австро-Угорській імперії. Його називали Lwów польською, Lemberg німецькою, Leopolis латинською. Кожна епоха залишила свій слід — в архітектурі, у мові, в ароматах.

Тут особливий аромат — суміш священного й чуттєвого. Вранці це запах свіжого хліба та каменю, нагрітого сонцем. Удень — віск, тютюн, чорнило, печені яблука. Церкви дихають ладаном і пилом, кав’ярні — корицею і шоколадом.

Кавова культура Львова почалася за часів Габсбургів. Подейкують, що одне з перших кафе в Європі заснував український солдат, який потрапив у полон до османів і повернувся з Константинополя з кавовими зернами та відвагою. Я згадую про нього, коли п’ю густу, майже смолянисту каву у «Вірменці» — богемному сховку ще з радянських часів.

В одному захованому дворику я знайшла стару аптеку з янтарними пляшечками. Засушені трави — полин, ромашка, м’ята — звисали з балок. І коли я нахилилася ближче, я відчула аромат, який нагадав мені про шафу моєї прабабусі Аcі. Та ж сама м’яка суміш лаванди й какао-порошку. Ася говорила про Львів як про місто троянд і книжок, і знайти тут відгомін її запахів було для мене джерелом спокою.

Іноді мені здається, що міста мають свій парфум — як і люди. Аромат Львова досі тримається на моїй хустці. Я пам’ятаю, як заходила до костелу святого Андрія на вечірню службу, і аромат ладану та мадоннових лілій опускався на мене, як вуаль. Навіть зараз, далеко від Львова, я можу уявити всі нюанси того аромату — ніби він досі огортає мене.

У час війни краса стає тихим спротивом. Львів продовжує чарувати — не тому, що ігнорує реальність, а тому, що нагадує, заради чого варто триматися.

Його аромат — це пам’ять. А пам’ять — теж форма виживання.

Photography by Bois de Jasmin

Do you make scent associations with cities you visit?