perfume and memory: 4 posts

Read this article in Ukrainian: Аромат і пам’ять: Відкриваючи Одесу заново крізь запахи

Writing about Odesa today reminded me how memory itself can feel like fragrance—vivid, intangible, essential. I sit at my work table in Brussels, in the dining room, surrounded by familiar comforts. A bouquet of white freesias, casually picked up at the supermarket, fills the air with its violet sweetness. On my right, I’ve arranged a haft seen—a small altar celebrating the Persian New Year, a symbol of rebirth and renewal. Outside, even though I cannot see it from here, I know the tall magnolia tree in the garden is bursting into bloom, its petals opening softly, without hesitation.

Here in Brussels, there are no air raid sirens piercing the night, no unsettling hum of Shahed drones slicing through the quiet. In these moments, I feel deeply conflicted and yet comforted. Part of me wishes desperately to be there—in Ukraine, experiencing the intensity, the solidarity, and the rawness of life in Odesa. Another part feels profound relief to be here, safe yet yearning. I am suspended between two places, two emotional landscapes.

Memory offers a bridge. It lets me travel effortlessly, invisibly. In memory, I revisit streets filled with laughter and chaos, sea air tinged with salt and flowering acacias, the comforting dusty vanilla of old paper in vintage bookstores. I remember the way Odesa’s salty breeze tangled softly in my hair, how at night my skin carried traces of the city—sea spray, blossoms, sunlight—and how these scents whispered of moments lived fully, intensely.

Continue reading →

Read this article in English: Fragrance and Memory: Rediscovering Odesa Through Scent

Сьогодні, пишучи про Одесу, я згадала, як сама пам’ять може відчуватися ароматом—яскравим, невловимим, життєво необхідним. Я сиджу за робочим столом у Брюсселі, у своїй їдальні, оточена звичними затишними речами. Букет білих фрезій, який я випадково купила у супермаркеті, наповнює повітря ніжною, фіалковою солодкістю. Праворуч від мене стоїть хафт-сін—невеличкий вівтар до перського Нового року, символ відродження і оновлення. На вулиці, хоч я й не бачу цього зараз, розквітає велика магнолія, розкриваючи свої пелюстки спокійно й без вагань.

Тут, у Брюсселі, ночі не розтинають сирени повітряної тривоги, немає тривожного дзижчання дронів Shahed, що порушують тишу. У такі моменти я почуваюся глибоко розгубленою й водночас заспокоєною. Частина мене палко хоче бути там—в Україні, проживаючи всю гостроту, солідарність і справжність життя в Одесі. Інша ж частина з величезним полегшенням залишається тут, у безпеці, але сповнена туги. Я ніби зависла між двома місцями, між двома емоційними пейзажами.

Пам’ять—це міст, який дозволяє мені подорожувати без зусиль, невидимо. У пам’яті я знову йду вулицями, наповненими сміхом і хаосом, вдихаю морське повітря з присмаком солі й квітучої акації, відчуваю затишний запах пилу й ванілі старих книжок у вінтажних книгарнях. Я згадую, як солоний бриз Одеси м’яко заплутувався в моєму волоссі, як моя шкіра увечері зберігала відбиток міста—морську вологу, аромат квітів, сонячне тепло—і як ці запахи шепотіли мені про моменти, прожиті повно й інтенсивно.

Continue reading →

Not long ago I posted a photo of mulberries to my Facebook page and by the end of the day I had scores of comments and emails filled with the mulberry-related reminiscences. I was surprised how many people had a mulberry tree as part of their childhood. Reading the comments, I too tasted the mulberries of Esfahan and Israel, climbed the tall trees in Romania and Texas and made jam in California. In sharing stories, we made our own Silk Road spanning the mulberry memories and the globe. It also turned out be quite a cosmopolitan tree with the Eastern roots. It’s called tuta in Aramaic, tut in Persian, Arabic, Turkish, and Hebrew, duda in Romanian. In Ukrainian, it’s either called tut or shelkovytsa, the silk tree berry.

In my part of Ukraine mulberry trees are ubiquitous. They’re a reminder of the old history: of the manor estates of the Poltavan gentry and of the silk farms established as part of the Five Year plans by the Soviet government. Both the gentry and the five year plans are long gone. The mulberries remain. The berries cover the sidewalks in indelible ink stains and scent of fermented, overripe fruit hangs in the summer haze.

Continue reading →

Walking around the old châteaux in the Loire Valley, I kept cataloging the scents–damp stone, varnished wood, fading lilies, old tapestries. In the Château de Saché where Balzac used to stay for prolonged periods of time, the damask upholstery of the chairs heated by the morning sun gave off a waffle like sweetness, while the green cabinet in the Château de Chenonceau, out of which Catherine de Medici ruled France for 30 years, had a salty whiff of driftwood. Though the former residents of these places are now ghosts–just names in history books, monuments, symbols, it seems through these scents that they linger still, in the shadows.

Old things, things touched by many hands, things bearing marks of time, always drew me. It seemed that they might have their own spirits. Years later when I had the chance to spend time in Japan, I realized that this idea was less fanciful than it seemed, and the whole system of Shinto beliefs is based on the idea that everything possesses a spirit. A place. A tree. A stone. A writing pen.

Continue reading →