Уперше відчувши аромат White Peony Софії Дольної, я ніби ступила в пам’ять, якої ніколи не жила — залита сонцем кімната, мереживні фіранки, пелюстки на лляній скатертині. Цей парфум не просто розкривався — він дихав, ніби давно чекав, щоб його помітили: прозора суміш пуп’янків троянди, зеленого листя і найніжнішої краплі нектару. Але залишився зі мною не тільки аромат — а його намір. Це була не імітація. Це була заява: ніжна, так, але цілеспрямована.

Його творчиня, Софія Дольна, є частиною тихого, сміливого руху, що розквітає в Україні — там, де аромат стає не просто особистим виразом, а культурною заявою. У післясмаку White Peony я відчула щось більше — початок нового парфумерного простору, вкоріненого в емоціях, стійкості й відчутті місця. І сьогодні я хочу розповісти вам про Софію — і про те, що означає створювати красу у час розломів.

Як розкривається White Peony

White Peony відкривається мов весняне світло — м’яко, але яскраво. Перше враження — це свіжість зеленого чаю і подрібнених квіткових пелюсток, свіжа й росиста. Зелені ноти яскраві й трохи різкі на старті, але з часом вони пом’якшуються, переходячи в солодку, кремову квіткову ноту. У солодкості є стриманість — ніби Софія не хотіла ідеалізувати півонію, а показати її справжню, тиху силу. Так, це півонія, але її образ, забарвлений трояндовими штрихами, поданий крізь призму фантазії — радше як акварель Моне, ніж як чітка фотографія.

Continue reading →

People often come to me, students, perfumery hopefuls, artists halfway through a formula and a mild existential crisis. Inevitably, they arrive with this question:
What does it mean to be a perfumer? Am I allowed to call myself one if I’m self-taught? If I don’t have a professional lab?

Let’s be honest: this world can be a little obsessed with gatekeeping, as if the right to create scent were handed down from Mount Firmenich on stone tablets.

So let me offer this, not as doctrine, but as lived experience.

I trained as a perfumer at IFF. I’ve studied and worked with legends like Sophia Grojsman, Dominique Ropion, Maurice Roucel. I’ve created fragrances in labs that featured the rarest raw materials, surrounded by shelves of cutting-edge captives and supported by extraordinary teams. I know what it’s like to formulate with everything at your fingertips.

But I also know what it’s like to create with very little. I’ve been taught to compose fragrances on a shoestring budget, with limited access to materials. And I’ve seen other perfumers do the same: crafting something resonant and exquisite not in spite of constraint, but because of it. Maurice Roucel, for instance, has built breathtaking perfumes from formulas that read like haiku. Sophia Grojsman worked magic on a single-digit budget. There is no correlation between the number of raw materials or even their quality and the greatness of a fragrance. Sometimes, it’s precisely the restraint that makes the structure sing.

Continue reading →

До мене часто приходять люди — студенти, початківці, митці, які перебувають десь посередині формули й легкої екзистенційної кризи. Вони, зрештою, ставлять одне й те саме запитання:
Що означає бути парфумером? Чи маю я право називати себе парфумером, якщо я самоучка? Якщо в мене немає професійної лабораторії?

Будьмо чесні: цей світ трохи одержимий поняттям “допуску”. Ніби право творити аромати було передане людству з Гори Firmenich на кам’яних скрижалях.

Тож дозвольте мені запропонувати відповідь не як догму, а як власній досвід.

Continue reading →

Read this article in Ukrainian: Аромат і пам’ять: Відкриваючи Одесу заново крізь запахи

Writing about Odesa today reminded me how memory itself can feel like fragrance, vivid, intangible, essential. I sit at my work table in Brussels, in the dining room, surrounded by familiar comforts. A bouquet of white freesias, casually picked up at the supermarket, fills the air with its violet sweetness. On my right, I’ve arranged a haft seen, a small altar celebrating the Persian New Year, a symbol of rebirth and renewal. Outside, even though I cannot see it from here, I know the tall magnolia tree in the garden is bursting into bloom, its petals opening softly, without hesitation.

Here in Brussels, there are no air raid sirens piercing the night, no unsettling hum of Shahed drones slicing through the quiet. In these moments, I feel deeply conflicted and yet comforted. Part of me wishes desperately to be there, in Ukraine, experiencing the intensity, the solidarity, and the rawness of life in Odesa. Another part feels profound relief to be here, safe yet yearning. I am suspended between two places, two emotional landscapes.

Memory offers a bridge. It lets me travel effortlessly, invisibly. In memory, I revisit streets filled with laughter and chaos, sea air tinged with salt and flowering acacias, the comforting dusty vanilla of old paper in vintage bookstores. I remember the way Odesa’s salty breeze tangled softly in my hair, how at night my skin carried traces of the city—sea spray, blossoms, sunlight—and how these scents whispered of moments lived fully, intensely.

Continue reading →

Read this article in English: Fragrance and Memory: Rediscovering Odesa Through Scent

Сьогодні, пишучи про Одесу, я згадала, як сама пам’ять може відчуватися ароматом—яскравим, невловимим, життєво необхідним. Я сиджу за робочим столом у Брюсселі, у своїй їдальні, оточена звичними затишними речами. Букет білих фрезій, який я випадково купила у супермаркеті, наповнює повітря ніжною, фіалковою солодкістю. Праворуч від мене стоїть хафт-сін—невеличкий вівтар до перського Нового року, символ відродження і оновлення. На вулиці, хоч я й не бачу цього зараз, розквітає велика магнолія, розкриваючи свої пелюстки спокійно й без вагань.

Тут, у Брюсселі, ночі не розтинають сирени повітряної тривоги, немає тривожного дзижчання дронів Shahed, що порушують тишу. У такі моменти я почуваюся глибоко розгубленою й водночас заспокоєною. Частина мене палко хоче бути там—в Україні, проживаючи всю гостроту, солідарність і справжність життя в Одесі. Інша ж частина з величезним полегшенням залишається тут, у безпеці, але сповнена туги. Я ніби зависла між двома місцями, між двома емоційними пейзажами.

Пам’ять—це міст, який дозволяє мені подорожувати без зусиль, невидимо. У пам’яті я знову йду вулицями, наповненими сміхом і хаосом, вдихаю морське повітря з присмаком солі й квітучої акації, відчуваю затишний запах пилу й ванілі старих книжок у вінтажних книгарнях. Я згадую, як солоний бриз Одеси м’яко заплутувався в моєму волоссі, як моя шкіра увечері зберігала відбиток міста—морську вологу, аромат квітів, сонячне тепло—і як ці запахи шепотіли мені про моменти, прожиті повно й інтенсивно.

Continue reading →