Travel: 120 posts

Чай та османтус: Ароматна спадщина Китаю (українська версія)

When I traveled in Vietnam, I sat at a low wooden table in Hue and learned incense-making from a master. It rained outside and the scent of blooming osmanthus filled the studio with its languid fruity aroma. The master ground woods, resins, and spices before binding them into sticks with makko powder. The recipe, he explained, had Chinese origins: agarwood, sandalwood, clove, borneol. These were ingredients once carried along the great trade routes, linking temples, courts, and homes. Watching him, I realized how much of perfume’s history rests on such exchanges.

China’s scent culture is vast. It ranges from temple incense to osmanthus blossoms in autumn, from precious agarwood to the steam of a teacup. Western perfumery rarely bottles these traditions directly, but their influence lingers, shaping some of the most interesting fragrances of the last decades.

Continue reading →

Summer is the season of movement. As many of us travel, whether across countries or just to the next neighborhood, I’d like to offer a different way to mark the journey: not with photos or souvenirs, but with scent.

For years, I’ve made it a habit to map a place by its smells. This practice has changed how I travel. It slows me down. It sharpens my attention. And later, when memory fades, recalling scents brings everything back with astonishing clarity. I only have to imagine the honeyed aroma of orange blossoms to transport myself to Marrakesh. This memory then pulls on another one, and I delve into the fragrances of sun-warmed clay in a small oasis town, stone-roasted bread, and effervescent Moroccan cumin. In my mind, I travel again, going further and further.

Scent is the most ephemeral souvenir, but also the most faithful. Here’s how to begin building your own olfactory map.

Continue reading →

Lviv smells like stories whispered in old stairwells, like candle smoke in quiet churches, like coffee simmering on hot sand. I arrived in this city not just as a visitor, but as someone listening—to cobblestones underfoot, to the way a bakery smells when it rains, to the perfume of lilacs drifting over rooftops shaped by centuries of change.

This city once belonged to the Kingdom of Galicia–Volhynia, then to Poland, then to the Austro-Hungarian Empire. It’s called Lwów in Polish, Lemberg in German, Leopolis in Latin. Each layer left its trace: in architecture, language and scent.

There’s a particular kind of fragrance here that blends the sacred and the sensual. In the morning, it’s fresh bread and sun-warmed stone. By afternoon, it becomes beeswax, tobacco, ink, roasted apples. The churches exhale frankincense and dust; the cafés—cinnamon and chocolate.

Continue reading →

Read this article in Ukrainian: Аромат і пам’ять: Відкриваючи Одесу заново крізь запахи

Writing about Odesa today reminded me how memory itself can feel like fragrance, vivid, intangible, essential. I sit at my work table in Brussels, in the dining room, surrounded by familiar comforts. A bouquet of white freesias, casually picked up at the supermarket, fills the air with its violet sweetness. On my right, I’ve arranged a haft seen, a small altar celebrating the Persian New Year, a symbol of rebirth and renewal. Outside, even though I cannot see it from here, I know the tall magnolia tree in the garden is bursting into bloom, its petals opening softly, without hesitation.

Here in Brussels, there are no air raid sirens piercing the night, no unsettling hum of Shahed drones slicing through the quiet. In these moments, I feel deeply conflicted and yet comforted. Part of me wishes desperately to be there, in Ukraine, experiencing the intensity, the solidarity, and the rawness of life in Odesa. Another part feels profound relief to be here, safe yet yearning. I am suspended between two places, two emotional landscapes.

Memory offers a bridge. It lets me travel effortlessly, invisibly. In memory, I revisit streets filled with laughter and chaos, sea air tinged with salt and flowering acacias, the comforting dusty vanilla of old paper in vintage bookstores. I remember the way Odesa’s salty breeze tangled softly in my hair, how at night my skin carried traces of the city—sea spray, blossoms, sunlight—and how these scents whispered of moments lived fully, intensely.

Continue reading →

Read this article in English: Fragrance and Memory: Rediscovering Odesa Through Scent

Сьогодні, пишучи про Одесу, я згадала, як сама пам’ять може відчуватися ароматом—яскравим, невловимим, життєво необхідним. Я сиджу за робочим столом у Брюсселі, у своїй їдальні, оточена звичними затишними речами. Букет білих фрезій, який я випадково купила у супермаркеті, наповнює повітря ніжною, фіалковою солодкістю. Праворуч від мене стоїть хафт-сін—невеличкий вівтар до перського Нового року, символ відродження і оновлення. На вулиці, хоч я й не бачу цього зараз, розквітає велика магнолія, розкриваючи свої пелюстки спокійно й без вагань.

Тут, у Брюсселі, ночі не розтинають сирени повітряної тривоги, немає тривожного дзижчання дронів Shahed, що порушують тишу. У такі моменти я почуваюся глибоко розгубленою й водночас заспокоєною. Частина мене палко хоче бути там—в Україні, проживаючи всю гостроту, солідарність і справжність життя в Одесі. Інша ж частина з величезним полегшенням залишається тут, у безпеці, але сповнена туги. Я ніби зависла між двома місцями, між двома емоційними пейзажами.

Пам’ять—це міст, який дозволяє мені подорожувати без зусиль, невидимо. У пам’яті я знову йду вулицями, наповненими сміхом і хаосом, вдихаю морське повітря з присмаком солі й квітучої акації, відчуваю затишний запах пилу й ванілі старих книжок у вінтажних книгарнях. Я згадую, як солоний бриз Одеси м’яко заплутувався в моєму волоссі, як моя шкіра увечері зберігала відбиток міста—морську вологу, аромат квітів, сонячне тепло—і як ці запахи шепотіли мені про моменти, прожиті повно й інтенсивно.

Continue reading →